П. Шкорина

…Ти у світ іди, милий синочку, Ти усе спізнай – і билиночку. Тоді з світом ти порівняєшся, В добрі-розумі закупаєшся, З полем батьковим привітаєшся! (С. Руданський, 1860 р.)

Невідомі сторінки історії Звенигородської школи

У 1861 році в Звенигородці при Вознесенській церкві з ініціативи священника Андрія Демидовича була відкрита церковно-приходська школа, в якій навчалися 10 хлопчиків. Школа розташовувалася в будинку економії. Дерев’яна церква була збудована у 1838 році поміщиком Яковом Григоровичем Звенигородським і названа на честь Вознесіння Господнього. Передбачалося, що у школі діти будуть вчитися читати, каліграфічно писати, вивчатимуть Катехизис і Священну історію, а також чотири дії арифметики і загальні відомості з географії. Церковним співом могли оволодівати за бажанням. Навчав дітей безкоштовно приходський священник, але він міг залучати до цього причетників.

Школа була відкрита не лише в Звенигородці. Це був рік масового відкриття церковно-приходських шкіл по всій губернії: загалом в цьому році розпочали роботу 286 шкіл, в яких навчалося 5282 дітей, з них 4731 хлопчиків (89,6%) і 551 дівчаток (10,4%). В Олександрійському повіті було відкрито 25 шкіл, в яких здобували освіту 184 учні (155 хлопців і 29 дівчаток).

Для Олександрійського повіту, площа якого в другій половині ХІХ ст. складала 9,8 тис. квадратних кілометрів, і до складу якого входили 48 волостей, 416 населених пунктів, а населення складало 266 тис. осіб, в тому числі дітей шкільного віку 44 тисячі, - цього було далеко недостатньо, хоч з часом кількість шкіл ( а отже - і учнів) зростає. Так, у 1870 році в повіті в народних училищах (так тоді називали школи) було 2366 учнів, що складало 5,3% від кількості дітей шкільного віку; причому відсоток хлопчиків, які навчалися, складав 10,5, а дівчаток взагалі навчалося лише 0,3%!

Через 10 років після відкриття - у 1870 році - в церковно-приходській школі Звенигородки навчалися 25 хлопчиків і 2 дівчаток; з ними працював вчитель, який отримував 60 руб. платні на рік. Школа отримувала від земства певні кошти: в 1867 р. - 30 руб., в 1869 р. – 20 руб. Але у 1871 році школа була закрита. Чому так сталося – достеменно невідомо; скоріше всього, з фінансових причин, а можливо, через погане відвідування школи учнями – такі випадки траплялися в ті часи досить часто.

Тим часом у 1878 році в Звенигородці відкривається земська школа. В якомусь сенсі земські школи були конкурентами церковно-приходських, хоч і земство, і церковна влада демонстрували конструктивне співробітництво, але з часом освітня практика схилила чашу терезів на користь земських шкіл. Олександрійське повітове земство у своїй шкільній політиці було наполегливим і послідовним; кількість шкіл постійно зростає (хоч в окремі періоди були спади), систематично підвищується заробітна плата вчителів, кращі з них преміюються, поліпшується навчально-матеріальна база навчальних закладів. У 1865-1866 н.р. в повіті було 27 земських шкіл, в 1880-1881 н.р. – 24, в 1888-1889 н.р. – 47, 1890-1891 н.р. – 50, 1895-1896 н.р. – 60.

Земські школи, порівняно з церковно-приходськими, мали кращу навчально-матеріальну базу, застосовували в своїй роботі, можна сказати, інноваційні підходи. 6 квітня 1885 року священник Вознесенської церкви Андрій Демидович (той самий, що відкрив церковно-приходську школу в селі у 1861 році) організував для учнів Звенигородської та Піщанобрідської шкіл, яка розпочала роботу у 1881 році, говорячи сучасною мовою, позакласний міжшкільний виховний захід - свято на честь тисячоліття пам’яті святого Мефодія. Це було дійство, досі небачене в селі; його учасниками стали не лише учні двох шкіл, а й їх батьки і місцеві жителі. Після урочистого богослужіння в церкві всі присутні взяли участь у хресній ході до приміщення школи, де учням і дорослим, які відзначилися у підготовці і проведенні цього заходу, були вручені книги, відбувся концерт і всіх пригостили ласощами.

Тут доречно буде сказати про священника Андрія Антиповича Демидовича, адже він багато зробив для становлення і розвитку народної освіти в селі. Народився А. Демидович в 1831 році в Херсонській губернії в сім’ї священника. У 1853 році закінчив Одеську духовну семінарію, тоді ж став священником Миколаївської церкви села Білецьківки Олександрійського повіту. З вересня 1855 року служив священником Вознесенської церкви в Звенигородці протягом 33 років, а в 1888 році став священником Троїцької церкви в Головківці. Тут він помер у 1892 році. (В його похоронах взяв участь настоятель Олександрійського собору Василь Нікіфоров, який добре відомий нам як дослідник історії Олександрійщини.) Священником був і його старший на 2 роки брат Симеон, який у 1849 році закінчив Херсонську духовну семінарію і тоді ж почав службу священника в селі Талова Балка Олександрійського повіту. З 1878 року в якості другого священника несе службу в Одеській Староцвинтарній церкві. В різний час викладав Закон Божий в одеських приходських школах, працював учителем Одеського духовного училища, законовчителем єпархіального жіночого училища. Помер у 1893 році, похований біля каплиці Одеської Староцвинтарної церкви.

Наступником А.А. Демидовича в Звенигородці з 1888 року став Олександр Васильович Жержерунов, який жив не лише церковними справами, а й був спостерігачем метеорологічної станції в селі: щоденно відслідковував температуру повітря, хмарність, напрям і силу вітру, а також опади та грози. Цю інформацію надсилав до метеорологічної обсерваторії Новоросійського університету в Одесі професору О.В. Клосовському, який був ініціатором і засновником мережі метеорологічних станцій в Херсонській та інших губерніях Росії. Цю роботу О. В. Жержерунов розпочав у 1886 році, будучи священником села Краснопілля Олександрійського повіту; був у цій справі серед перших не тільки в повіті, а й в губернії. Але у 1893 році О. В. Жержерунов був переміщений у Новий Стародуб до Трьохсвятительської церкви, а його наступник Андрій Бєлінський метеорологічними спостереженнями не цікавився, так що станція припинила своє існування. З 1898 року священником Вознесенської церкви став Іван Чухнов.

У Новому Стародубі О. В. Жержерунов у 1899 році добудував приміщення школи грамоти, яка містилася в сторожці при церкві; це приміщення було тісним, темним і малопридатним для навчання. Стіни старого приміщення підняли на 1 аршин (тобто на 71см), прибудували класну кімнату розміром 6 на 8 метрів, і тепер тут могли навчатися до 70 учнів. Були докуплені шкільні меблі, шафа для книг і деяка наочність. В приміщенні була кімната для вчителя з входом до класної кімнати, передпокій, кімната для сторожа і критий ґанок. В результаті школу грамоти перетворили в церковно-приходську школу для дівчаток, в якій О.В. Жержерунов став завідувачем. На початку ХХ століття у ній навчалася 61 учениця, а в земській школі – 187 хлопчиків і 1 дівчинка. Це при тому, що дітей шкільного віку в Новому Стародубі було близько шестисот. У 1915 році О. Жержерунов був виведений за штат, а його місце заступив його син – священник Микола Жержерунов.

Продовжуючи тему інноваційних підходів, треба сказати про застосування у навчанні та вихованні учнів так званих чарівних ліхтарів та «туманних картин». Чарівний ліхтар – це попередник, «прадідусь» проекційних оптичних пристроїв – діапроектора, епідіаскопа, кінопроектора тощо. Складався чарівний ліхтар з металевого або дерев’яного корпусу і об’єктива; джерело світла (свічка, лампада, а пізніше – електрична лампа) розташовувалося всередині корпусу. Зображення («туманні картини») наносилися на скляні пластини в металевих, дерев’яних або картонних рамках. Звичайно ж, в кінці ХІХ століття електрики в Звенигородці не було, як і в інших селах. Чарівними ліхтарями Олександрійське земство зацікавилося з середини 1880-х років, і не тільки у зв’язку з потребами школи. Виникла ідея заснувати при школах бібліотеки, якими могли б користуватися й дорослі, але в більшості своїй вони були неграмотними. Тому для просування знань в селянському середовищі було вирішено проводити так звані народні читання при земських школах, а для ілюстрування розповіді застосовувати чарівні ліхтарі. Першу партію – 6 ліхтарів – було придбано у 1888 році за 50 руб. кожен, були замовлені «туманні картини»: 118 картин з священної історії Старого Заповіту і 39 картин з історії Нового Заповіту, за що було заплачено 314 руб. У подальшому кількість чарівних ліхтарів і «туманних картин» невпинно зростала, досягнувши у 1895-1896 начальному році показника в 13 ліхтарів та 648 картин. В той час в Росії читання з «туманними картинами» проходили тільки в Петергофському і Московському повітах; отже, Олександрійське повітове земство стало третім земством в Російській імперії, яке організувало шкільні читання із застосуванням інноваційних технологій!

Всі школи повіту були поділені на 6 груп (за кількістю ліхтарів) по 6-9 шкіл в кожній групі (в той час в повіті було 47 земських шкіл). Було проведено навчання законовчителів та завідуючих школами, визначено графік проведення читань у кожній школі, способи передачі ліхтарів та картин, і з січня 1889 року в усіх земських школах повіту розпочалися читання з використанням чарівних ліхтарів і картин, в тому числі і в Звенигородській школі. Про все це ґрунтовно, детально і ретельно написав у своїй книзі статистик Олександрійського повітового земства Микола Іванович Борисов (1860-1934). (Н. И. Борисов. Волшебный фонарь в народной школе. (По данным Александрийского уездного земства за 1889-1895 годы). Издание Херсонской Губернской Земской Управы. Херсон. 1896.) Ця книга – узагальнення 7-річного досвіду використання на практиці, у звичайних народних школах, абсолютно нового, інноваційного засобу навчання.

Далі процитуємо книгу М. І. Борисова мовою оригіналу; з цієї книги взяті всі дані, що стосуються застосування чарівного ліхтаря (стилістика та орфографія оригіналу збережені): « …с. Звенигородка. „По предложению Александрийской земской управы, мною было приступлено, 10-го января 1889 года, первый раз к чтению с туманными картинами в Звенигородской школе, в присутствии священника о. Александра Жержерунова. На это первое чтение явились все ученики (47) названного училища и человек около 30 взрослых. Предметом этого чтения был разсказ о жизни Петра Великого; все присутствующие слушали с большим вниманием, следя в то же время с большим любопытством за показываемыми картинами. Интерес к чтению был на столько велик, что когда я объявила о прекращении чтения, многие даже взрослые выразили желание продолжать, не смотря на поздний час и довольно значительное число показанных картин. Этот первый опыт, как и следовало ожидать, был залогом увеличения публики на втором чтении. На второе чтение, производившееся 13 января, собралось уже большее число слушателей, в числе которых были, как и в первый раз, все ученики, затем около 50 человек взрослых. Второе чтение началось в 6 часов вечера.Чтобы продолжение этого чтения было понятно для неслышавших начала его, а также и для проверки усвоенного, я показала несколько картин, уже показанных на первом чтении и наводящими вопросами заставляла учеников произвести краткий разсказ из всего прочитанного мною, после чего и приступила к новому чтению. 14-го января было третье вечернее чтение. В этот раз собралось слушающих еще более, так что многим пришлось стоять в передней, так как в комнате было тесно. Все слушающие относились к чтению и картинам с таким же вниманием и любопытством, как и в первый вечер.В конце чтения были показаны все картины и при помощи вопросов был передан весь разсказ о царствовании Петра Великого.

Когда же было объявлено, что чтение кончено, то послышалось сожаление в публике, и многие долго еще оставались на своих местах, как бы в оцепенении от полученного впечатления". (Учительн. Анна Глушкова)». Отже, ми знаємо ім’я завідуючої Звенигородської земської школи, а в Олександрійському повіті тоді загалом не менше третини завідуючих земських шкіл були вчительки!

В кінці книги М. Борисов робить висновок: «Для учнів чарівний ліхтар є дуже цікавим наочним посібником для засвоєння тих предметів, які викладаються в школі. Після другого, третього разу діти можуть абсолютно вільно розповісти зміст будь-якого читання».

М. І. Борисов був людиною непересічною, творчою, талановитою, і цим виділявся серед своїх колег в Херсонській губернії і не тільки. Чи багато земських статистиків Росії могли похизуватися тим, що їх ім’я внесено до енциклопедії? А от про М.І. Борисова вміщена стаття в одному з авторитетних енциклопедичних видань Росії (Большая энциклопедия. Словарь общедоступных сведений по всем отраслям знания. Третий том. Спб, 1901. Стор. 526). Він залишив нам безцінні статистичні джерела для дослідження історії Олександрії та повіту кінця 19 – початку 20 століття, які розсипані по багатьох виданнях Росії та Херсонської губернії. Чи не час зібрати їх під однією обкладинкою, як це було зроблено з творами В. Нікіфорова? Це був би чудовий подарунок для всіх дослідників історії рідного краю!

До недавнього часу олександрійцям нічого (або майже нічого) не було відомо про ту частину його біографії, яка відноситься до радянських часів. Завдяки відомому краєзнавцю Кіровоградщини з Кропивницького В. Боську ця біла пляма зникла. Він опублікувавв обласній газеті «Народне слово» спогади І.Д. Колчинської – онуки М.І. Борисова, і ми отримали можливість ознайомитися з біографією цієї видатної людини аж до його останнього дня життя, який настав у 1934 році (Володимир Босько. Видатний земський діяч Микола Борисов. Народне слово. – 2018 – 14 червня. – С. 9).

…Залишається з’ясувати, чому слайди називалися «туманними картинами». Справа в тому, що при повільній зміні зображень на екрані виникала біла пляма, і наступна картина ніби випливала з туману.

На виконання розпорядження Никанора, архиєпископа Херсонського і Одеського, в Херсонській губернії з 1887-1888 навчального року були відкриті церковно-приходські школи і школи грамотності, в тому числі церковно-приходська школа в Звенигородці. Школа розміщувалася в церковному будинку священника, який завідував нею і викладав Закон Божий, а вчителем працював псаломщик Петро Сазонович. В Херсонській губернії було відкрито 56 шкіл, в Олександрійському повіті – 6 (з них – 5 шкіл грамотності).

Декілька слів про режим роботи церковно-приходських шкіл. (У Звенигородці вона була однокласною, навчання тривало два роки, а з 1899 року – три). Урок тривав 1 год., в поодиноких випадках – 45 хв. Щодня було по 5 уроків. Заняття починалися о 8-8.30 год. ранку молитвою і закінчувалися о 14-15 год. теж молитвою. Розклад уроків складався вчителями. Перші уроки за розкладом відводилися викладанню Закону Божого, а останні – церковним співам. Класні журнали розроблялися і друкувалися Херсонською єпархіальною училищною радою і надсилалися у всі школи. Журнал складався з двох частин: в першій відмічалися відсутні, а в другій – записувався зміст проведених уроків. В різних школах тривалість навчального року була різною, але нормальним вважався рік тривалістю 130 днів. Починався навчальний рік, як правило, у середині або навіть в кінці жовтня, а закінчувався в березні-квітні, тобто від закінчення осінніх сільськогосподарських робіт до початку весняно-польових робіт, адже селянські діти нарівні з дорослими працювали в домашньому господарстві. В кінці навчального року проводилися екзамени (щоправда, не у всіх школах). Для цього створювалися екзаменаційні пункти для 3-4, а нерідко і для більшої кількості шкіл, що створювало незручності для дітей, адже їм потрібно було долати відстань у 5 -10-15 км до місця проведення екзаменів. Випускники церковно-приходських шкіл, які успішно склали екзамени, відповідно до Статуту про військову повинність 1874 року, мали певні пільги при проходженні військової служби: якщо у сухопутних військах термін служби складав 6 років і 9 років в запасі, то для випускників церковно-приходських шкіл (так само і земських) – 4 і 11 відповідно; на флоті – 7 і 3 роки, а для пільговиків – 6 і 4 роки.

Ця школа теж була закрита, але невідомо, в якому році. А в 1895-1896 навчальному році у Звенигородці була закрита школа грамотності, хоч невідомо, коли вона була відкрита. Виглядає так, що з якогось моменту замість церковно-приходської діяла школа грамотності. В наступному 1896-1897 навчальному році в Звенигородці знову відкривається церковно-приходська школа.

Таким чином, в кінці ХІХ століття в селі функціонували дві школи: земська і однокласна церковно-приходська. Щоправда, це співіснування не було тривалим: на початку ХХ століття (1906 рік) у Звенигородці значиться одна школа - земська, в якій навчалися 98 дітей (79 хлопців, 19 дівчат).